Доповідь тематично складається з двох частин.
У першій частині йдеться про роль мови у межах Західної Раціоналістичної Традиції (Дж.Серль), де вона розглядається як виняткове надбання людини, умова і засіб виділення роду людського із світу природи. Саме у межах Західної Раціоналістичної Традиції поняття "людина", "мова", "суспільство" сприймаються як поняття одного роду: одне немислиме без іншого, одне розкривається через інше.
У другій частині розглядаються проблеми сутності й природи мови у межах Східної Містичної Традиції, перш за все нагуалізму в трактуванні одного із найвидатніших антропологів ХХ ст. К.Кастанєди. Аналізуються основні антропологічні, онтологічні, гносеологічні положення його концепції, які дозволяють зрозуміти постулати концепції мови як жахливої "мовної катастрофи" в історії розвитку людини як істоти і людства як цілого.
У трактуванні К.Кастанєди, викладеної у багатотомній праці під загальною назвою "Вчення дона Хуана", мова постає як такий витвір людського розуму, який своїми референційними механізмами звузив перцептивні та пізнавальні можливості людини лише до сприйняття "цього" світу, відокремивши її від "океану нагуалю", який оточує нас всіх. Мова обмежила пізнання світу лише засобами раціонального, когнітивного, "виштовхнувши у небуття" ще декілька важливих потенційних центрів сприйняття. Роль мови в еволюції людини виявилася обмежувальною, такою, що нагадує роль крана, який пропускає лише незначну цівку води. Мова "творить" і "підтримує" цей редукований світ. Людина перебуває у полоні своєї мови дякуючи безперервному "внутрішньому діалогу" з самим собою. Вихід з цього полону один - зупинка "внутрішнього діалогу", розвиток перцептивних здатностей людини.
Подібні думки знаходимо в низці Східних релігій і течій: буддизмі, дзен-буддизмі, суфізмі та ін.
Доповідь закінчується твердженням про те, що у межах сучасної Західної Раціоналістичної Традиції зароджується нова парадигма, яка синтезує у собі надбання як Східної, так і Західної традицій світобачення, зокрема - розуміння сутності мови.